“Повірили, що Сила, вища за нас, може повернути нам психічне здоров’я.”

Під час читання Кроку Другого перед більшістю новачків А.А. постає досить серйозна дилема. Часто можна почути їх вигуки: “Подивіться, люди, що ви зробили з нас! Ви втокмачи­ли нам, що ми алкоголіки й наше життя некероване. Довівши нас до стану повної безнадії, ви тепер заявляєте, що ніщо інше, як Вища Сила, не може подолати нашу хворобу. Дехто з нас не хоче вірити в Бога, інші не можуть, а ще інші, котрі хоч і вірять в існування Бога, не мають жодної надії, що Він ство­рить це чудо. Так, ви захопили нас зненацька, але який вихід з цього?”

Давайте спочатку розглянемо випадок, коли людина твер­дить, що не хоче вірити, – войовнича натура. Такий псих­ічний стан можна назвати лише варварським. Вся життєва філософія такого чоловіка — предмет його гордості — опинила­ся під загрозою. Його приводить у жах визнання, що алкоголь повністю підкорив його. І ось зараз, все ще страждаючи від такого визнання, він стоїть перед чимось абсолютно неможли­вим. Він так плекає думку про те, що людина, велично пород­жена з однієї клітини у первісному болоті, є вершиною ево­люції, а тому і єдиним Богом, якого визнає його світ. Чи повинен він відректися від усього цього, щоб врятувати себе?

Такі міркування викликають сміх у спонсора. Новачок вважає це останньою краплею, початком краху. Воно дійсно є початком закінчення його старого життя і переходу до нового. Його спонсор може сказати: “Заспокойтеся. Ворота, в які Вам доведеться проскочити, значно ширші, ніж Вам здається. Принаймні так було зі мною. Так само було й з моїм товари­шем, колишнім віце-президентом Американського Атеїстичного Товариства, але в нього був ще й великий запас.’ Новачок відповідає: “Я знаю, що Ви говорите мені правду. Без сумніву, в А.А. багато людей, котрі колись повірили, так само як і я зараз. Але як в таких умовах не перейматися? Ось що мене турбує.’

“Це, насправді, дуже хороше запитання, — погоджується спонсор. — Сподіваюся, що зможу сказати Вам напевно, як розслабитися. Для цього не доведеться докладати багато зусиль. Послухайте, якщо бажаєте, три такі твердження. По-перше, А.А. не вимагає, щоб Ви у щось вірили. Всі Дванад­цять Кроків є лише порадами. По-друге, щоб стати тверезим і залишитися таким, не обов’язково відразу приймати на віру цілий Другий Крок. Оглядаючись назад, я бачу, що сам сприймав його поступово. По-третє, Вам обов’язково потрібна неупередженість. Вийдіть з дискусійного клубу й припиніть мордувати себе такими серйозними питаннями, як ‘Що з’яви­лося першим — яйце чи курка?’ Повторюю, все, що вам по­трібно, це неупередженість.’ Спонсор продовжує: “Візьміть, наприклад, мій випадок. У мене була добра освіта. Звичайно, я поважав, шанував і навіть схилявся перед наукою. По суті, я й до цього часу це відчуваю, за винятком схиляння. Раз за разом мої вчителі розкривали мені основний принцип науково­го прогресу: пошук і дослідження, знову і знову, завжди без упередженості. Коли я вперше познайомився з А.А., моя реакція була точно такою, як Ваша. Я подумав, що вся ця затія А.А. зовсім ненаукова, і я не можу сприйняти її на віру. Просто не варто брати до уваги таку дурницю.*

“Потім я пробудився. Я був змушений визнати, що А.А. дає результати, дивовижні результати. Я побачив, що моє ставлен- ня до них стало саме науковим. А упередженість була не в А.А., а в мене. Як тільки я перестав сумніватися, я дістав можливість бачити та відчувати. Саме тоді Крок Другий почав обережно й дуже поступово проникати в моє життя. Я не можу визначити, в який момент чи день я повірив у Силу, могутнішу за мене, але тепер я, безумовно, маю цю віру. Для здобуття її мені довелося тільки перестати впиратися й завзято виконувати подальшу програму А.А.“

“Звичайно, це думка лише однієї людини, основана на її власному досвіді. Мушу відразу запевнити Вас, що члени А.А. йдуть багатьма шляхами в своєму пошуку віри. Якщо Вам не підходить шлях, описаний мною, Ви обов’язково знайдете інший, якщо будете дивитися й слухати. Багато людей при­ступили до вирішення проблеми іншим способом. При ба­жанні Ви можете саму А.А. зробити своєю “вищою силою*. Ось велика група людей, які вже подолали свій алкоголізм. У цьому плані вони являють могутнішу за Вас силу, адже Ви ще навіть не підійшли до вирішення. Безперечно, Ви можете вірити в них. Навіть цього мінімуму віри буде достатньо. Виявиться, що багато членів А.А. переступили поріг саме таким чином. Всі вони кажуть, що після цього їх віра розши­рилась і поглибилась. Після звільнення від алкогольного дурману їхнє життя невпізнанно змінилось, вони повірили в Вищу Силу, й більшість з них заговорили про Бога.”

Далі уявіть собі стан тих, хто колись вірив, але втратив віру. Це ті, хто піддався байдужості, самовпевненості, в кого виникла упередженість щодо релігії, і ті, хто відкрито висту­пає проти, бо Бог не задовольнив їхніх вимог. Чи може досвід А.А. переконати їх, що вони все ще можуть знайти дієву віру?

Іноді тим, хто втратив чи відкинув віру, важче прийняти А.А., ніж тим, у кого зовсім не було ніякої віри, через те, що перші розчарувалися у вірі. Вони спробували вірити й не вірити. Оскільки обидва шляхи їх гірко розчарували, вони вирішили, що їм більше нема куди йти.

Байдужість, надумана самовпевненість, упередженість і виклик часто є більшими перешкодами для цих людей, ніж ті, які висуваються переконаним агностиком чи навіть войовничим атеїстом. Релігія каже, що існування Бога можна довести; агностик каже, що воно не може бути доведене, а атеїст пре­тендує на доведення відсутності Бога. Зрозуміло, що дилема відступника від віри виникає через його глибоке замішання. Йому здається, що його взагалі неможливо переконати: ні як віруючого, ні як агностика чи атеїста. Він збитий з пантелику.

Багато членів А.А. можуть сказати тим, хто сумнівається: “Так, нас також відвернули від батьківської віри. Ми були сповнені юнацької самовпевненості. Звичайно, ми раділи, що добре домашнє та релігійне виховання збагатили нас певними цінностями. Ми все ще вважали, що повинні бути чесними, терпеливими й особливо шанобливими та працьовитими. Ми були переконані, що цих простих правил чесної гри буде достатньо.”

“Коли до нас почав приходити матеріальний успіх, на основі лише цих простих рис, ми відчули себе переможцями в життєвій грі. Це надихало нас і робило щасливими. Чому нас повинні хвилювати богословські міркування та релігійні обов’язки, чи теперішній або майбутній стан наших душ? Нас цілком влаштовував сьогоднішній день. Бажання перемогти допоможе нам подолати труднощі. Але тоді алкоголь почав підкрадатися до нас. Нарешті, коли на всіх наших картках з’явилися “нулі* й ми побачили, що наступний удар виб’є нас з ігри назавжди, ми були змушені шукати свою втрачену віру. І саме в А.А. ми знайшли її. Так само зможете й Ви.“

Тепер ми підходимо до іншої проблеми: інтелектуально незалежний чоловік або жінка. Цим людям багато членів А.А. могли б сказати: “Так, і ми були такими ж — дуже спритними на свою користь. Нам подобалося, що нас вважали мудрими. На основі своєї освіти ми перетворювалися на чванливі по­вітряні кульки, хоча й намагалися приховати це від інших. В душі ми розуміли, що лише через силу свого розуму ми може­мо піднятися над іншими. Науковий прогрес показав, що нема нічого неможливого для людини. Знання є всемогутнім. Інтелект може підкоряти природу. Оскільки ми були здібні­шими за інших (як ми вважали), то здобутки перемоги будуть нашими. Бог інтелекту замінив Бога наших батьків. Але знову Джон Барлекорн думав інакше. Ми — ті, хто переміг так блискуче, — раптом обернулися на повних банкротів. Стало зрозуміло, що ми мусимо або переглянути свої погляди, або загинути. В А.А. ми зустріли багато людей, котрі раніше думали так само. Вони допомогли нам побачити справжний стан речей. На своєму прикладі вони показали нам, що по­кірність та інтелект можуть поєднуватися при умові, що покірність ставиться на перше місце. Коли ми почали так робити, то дістали дар віри, дієвої віри. Ця віра годиться й для Вас.”

Інші члени А.А. кажуть: “Ми відчували цілковиту відразу до релігії та всіх її творів. “Біблія, — казали ми, — повна байок.” Ми могли цитувати розділи й вірші з неї і не бачили блажен­ства для смертних. Місцями її мораль була надто правильною, в інших — навпаки. Але саме мораль святош докочувала нас. Ми злораділи, коли бачили лицемірство, фанатизм і нищівну самовдоволеність багатьох віруючих. Як завзято ми кричали про той ганебний факт, коли мільйони істинно віруючих людей вбивали один одного в ім’я Бога. Все це означало, звичайно, що ми змінили своє ставлення. Прийшовши в А.А., ми визнали, що це егоїстичний підхід. Караючи за гріхи деяких віруючих, ми вважали себе кращими за них. Більш того, ми дозволяли собі закривати очі на деякі власні недоліки. Та самовдоволеність, яку ми презирливо засуджували в інших, була нашою основною вадою. Ця удавана порядність була згубною щодо віри. Але, прийшовши в А.А., ми змінилися.

Психіатри відзначають, що непокірність є характерною рисою багатьох алкоголіків. Отже не дивно, що багато з нас відкрито виявляли непокірність самому Богові. Іноді це було тому, що Бог не дав нам всього того, що ми задумали, подібно до того, як пожадлива дитина складає нереальний список для Діда Мороза.

Хоча частіше ми стикалися з якоюсь великою бідою й через свій спосіб мислення губилися, тому що Бог покинув нас.

У дівчини, з якою ми хотіли одружитися, були інші понят­тя. Ми молили Бога, щоб вона змінила своє рішення, але цього не сталося. Ми молилися за здорових дітей, а народжу­валися хворі, або й зовсім не було дітей. Ми молилися за просування на службі, а його не було. Коханих, які нам були такі дорогі, забирали від нас так звані “стихійні лиха”. Тоді ми почали пити й попросили Бога припинити все це. Але зно­ву нічого не сталося. Це була найболючіша рана. ‘До біса всю цю метушню з вірою!* — сказали ми. В А.А. ми побачили помилковість своєї непокірності. Ніколи ми не цікавилися, якою була Божа воля щодо нас; натомість ми твердили Йому, якою вона мусить бути. Ми побачили, що не можна вірити в Бога і в той же час виявляти непокору Йому. Віра означає надію, а не виклик. В А.А. ми бачили плоди цієї віри: чо­ловіків і жінок, врятованих від цілковитої алкогольної поги­белі. Ми бачили, як вони збиралися й долали інші болі та випробування. Ми бачили, як вони спокійно сприймали неймо­вірні ситуації без спроби втекти чи звинуватити інших. Це була не просто віра; це була віра, яка діяла за всяких умов.

Незабаром ми прийшли до висновку, що яка б не була ціна покірності, ми заплатимо/

Тепер візьмемо молодого хлопця, сповненого віри, але схильного до алкоголю. Він вважає себе набожним, ретельно дотримується релігійних обрядів. Він переконаний, що все ще вірить у Бога, але підозрює, що Бог не вірить у нього. Він дає обіцянку за обіцянкою. Після кожної з них він не лише п’є знову, але поводиться ще гірше. Він намагається рішуче боротися з алкоголем, благаючи допомоги в Бога, але її нема. У чому ж справа?

Для священиків, лікарів, друзів і членів сім’ї алкоголік, який має добрі наміри й докладає багато зусиль до цього, є болісною загадкою. Але не для більшості членів А.А. Серед нас є багато таких, які були в його становищі й знайшли відповідь на цю загадку. Вона скоріше полягає в якості віри, а не в її кількості. Це було нашою мертвою точкою. Ми сподівалися, що в нас є покірність, в той час як насправді її не було. Ми вважали, що серйозно ставимося до релігійних діянь, але чесна оцінка виявила нашу поверховість. Або, впадаючи в іншу крайність, ми погрузли в емоціях і прийняли їх за справжні релігійні почуття. В обох випадках ми просили чогось взамін нічого. По суті ми не навели порядку, так щоб Божа милість зійшла на нас і прогнала нашу хворобу. Ніколи, в повному розумінні, ми не оцінювали себе критично, не покаялись перед тими, кого образили, або просто дали щось якій-небудь людині, не сподіваючись на віддяку. Ми навіть молилися неправильно. Ми завжди казали: “Здійсни мої бажання* замість “Нехай буде воля твоя”. Ми зовсім не розум­іли любов Бога й людини. Тому ми залишалися під впливом самообману й не могли отримати достатньо милості, щоб виздоровіти. Мало хто з алкоголіків уявляє собі свою неро­зумність, або, бачачи її, може стерпіти це. Деякі з них воліли б називатися “проблемними пияками*, але не можуть змирити­ся з думкою, що вони фактично є психічно хворі люди. їхній омані сприяє товариство, яке не знає різниці між звичайною випивкою та алкоголізмом.

Здоров’я означає здорову психіку. Однак жоден алкоголік, тверезо аналізуючи свою шкідливу поведінку, яка виявляється в руйнуванні чи меблів, чи його морального обличчя, не може претендувати на здорову психіку.

Отже, Крок Другий є відправною точкою для всіх нас. Агностик, атеїст чи колишній віруючий, ми можемо стояти на цій сходинці разом. Справжня покірність і неупередженість можуть привести нас до віри, а кожні збори А.А. вселяють у нас впевненість, що Бог наверне нас до здоров’я, якщо ми правильно визначимо своє ставлення до Нього.