“Ми визнали, що ми безсилі перед алкоголем, що наше життя стало неконтрольованим.”

Кому хочеться визнавати повну поразку? Практично ніко­му. Всі природні інстинкти повстають проти думки про осо­бисте безсилля. Насправді, жахливо визнати, що з чаркою в руці ми так знівечили свої душі потягом до згубного пиття, що лише Провидіння може врятувати нас.

Це — банкрутство особливого типу. Алкоголь стає нена­ситним кредитором і висмоктує з нас всю незалежність і волю чинити опір його вимогам. Як тільки цей безумовний факт визнано, наше банкрутство в плані людських турбот є повним.

Але після вступу до А.А. ми починаємо цілком інакше дивитися на таке абсолютне приниження. Ми розуміємо, що лише через повну поразку ми можемо зробити перші кроки до звільнення та набратися сил. Наше визнання особистого безсилля зрештою виявляється тією міцною основою, на якій можна побудувати щасливе й змістовне життя.

Ми знаємо, що поки алкоголік не визнає свою руйнівну слабість та всі її наслідки, доти не можна сподіватися на покращення. Поки він себе таким чином не принизить, доти його тверезість якщо і буде, то нестійкою. 1 він не знайде справжнього щастя. Це є один із безумовних фактів життя А.А., підтверджений величезним досвідом. Цей принцип, що ми доти не наберемося живильної сили, поки спочатку не визнаємо повної поразки, є тим стержнем, на якому виникло та розвинулося наше товариство.

Коли перед нами вперше поставили вимогу визнати пораз­ку, то більшість із нас не погодилися. Ми звернулися до А.А., щоб навчитися самовпевненості. Тоді нам сказали, що в питан­нях алкоголізму не може бути й мови про самовпевненість; по суті вона є великою перешкодою.

Наші спонсори заявили, що ми є жертвами психічної одер­жимості, такої підступної та могутньої, що ніяка людська сила волі не здатна побороти її. Вони запевнили nas, що без сто­ронньої допомоги неможливе визволення. Спонсори вказали на нашу зростаючу чутливість до алкоголю — так звану алергію.

Алкоголь-тиран заніс над нами двогострий меч: спочатку нас охопив шалений потяг, котрий спонукав до пиття, а потім алергія підтвердила згубність цього процесу. Небагато було тих, хто зміг самостійно перемогти в такій боротьбі. Статис­тично доведено, що алкоголіки майже ніколи не справлялися власними силами. Очевидно, так було ще з тих часів, коли людина вперше видушила виноград.

На перших порах А.А. лише найбезнадійніші люди могли сприйняти цю гірку правду. Але навіть їм часто було важко зрозуміти справжню безнадійність свого стану. А ті, хто розуміли й схопилися за принципи А.А., як потопаючий за соломинку, майже всі, без винятку, видужали. Саме тому у першому виданні книжки А.А., опублікованоти при малому членстві, розглядалися лише крайні випадки. Багато дещо благополучніших алкоголіків вступили до А.А., але не досягли успіху, бо не змогли визнати своєї безнадійності.

Надзвичайно приємно відзначити, що в наступні роки ситуа­ція змінилася. Алкоголіки, яку все ще мали здоров’я, сім’ю, роботу і навіть дві машини в гаражі, почали визнавати свій алкоголізм. З часом до них приєдналися молоді люди, які були тільки потенціальними алкоголіками. їм вдалося уникну­ти тих 10 – 15 років справжнього пекла, через яке пройшли ми. Оскільки Крок Перший вимагає визнання того, що наше життя стало некерованим, то як могли такі люди наважитися на цей крок?

Треба було на основі власного досвіду дати їм відчути па­діння. Звертаючись до своїх історій пиття, ми могли показати, що ще задовго до того, як ми усвідомили це, ми вже вийшли з-під контролю, і навіть тоді наше пиття не було простою звичкою, а початком фатального прогресування. Тим, хто сумнівався, можна було сказати: “Можливо, Ви зовсім і не алкоголік. Чому б Вам не продовжувати пити в міру, пам’ятаю­чи про те, що ми розповіли Вам про алкоголізм?” Такий підхід відразу давав практичні результати. Виявилося, що коли один алкоголік розкриває іншому справжню суть своєї хвороби, то така людина не може залишатися незмінною. Після кожної гульні він може сказати собі: “Можливо, ті люди з А.А. мали рацію…” Після повторення таких випадків, часто задовго до загострення труднощів, він повертається до нас переконаним. Він опустився на самісіньке дно, так само як і кожен з нас. Сам Джон Барлекорн1 став нашим великим прихильником.

Для чого потрібне наполягання, щоб кожний член А.А. спо­чатку опустився на дно? Справа в тому, що мало хто буде сумлінно виконувати програму А.А., поки не досягне дна (крайності).

Бо майже ніхто з тих алкоголіків, які все ще продовжують пити, не може й мріяти про зміну своїх позицій і дій без виконання наступних одинадцяти Кроків. А кому хочеться бути повністю відвертим і терпеливим? Кому хочеться визнати свої помилки перед іншими та компенсувати заподіяну шкоду? Кого цікавить Вища Сила, не кажучи вже про медитацію та

молитву? Хто хоче витрачати свій час і енергію, щоб передати досвід А.А. іншому страждальцю? Ніякого алкоголіка, до крайності егоцентричного, не приваблює така перспектива, поки цього не вимагає питання збереження власного життя.

Алкоголізм заганяє нас у А.А., і там нам відкривається фатальна суть нашого становища. Тоді, і тільки тоді, ми піддаємося переконанню та стаємо такими вдячними слухача­ми, як це властиво лише вмираючим. Ми готові зробити все можливе, щоб звільнитися від цієї безжалісної одержимості.