“Анонімність є духовною основою всіх наших традицій, яка завжди нагадує нам про пріоритет принципів над особистостями.”

Духовною суттю анонімності є жертовність. Оскільки Дванадцять Традицій А.А. постійно звертаються до нас із проханням відмовитися від особистих бажань заради спільного блага, то ми приходимо до висновку, що жертовний дух, виражений через анонімність, є їхньою основою. Саме випро­бувана готовність членів А.А. до таких жертв дає людям стійку впевненість у своєму майбутньому.

Але на початку, анонімність не була породжена впевненіс­тю, вона виникла з наших ранніх страхів. Наші перші безімен­ні групи алкоголіків були таємними товариствами. Нові члени могли потрапити до нас лише через небагатьох надійних друзів. Всякий натяк на рекламу, навіть для діла, шокував нас. Хоч ми вже не були пияками, ми все ще вважали, що мусимо ховатися від публічної недовіри та зневаги.

Коли в 1939 році вийшла Велика Книга, то ми назвали її “Анонімні Алкоголіки.” Її передмова містила таку викривальну заяву: “Важливо, щоб ми залишалися анонімними, бо в даний час нас надто мало для того, щоб справитися з численними особистими проханнями, які можуть з’явитися в результаті цієї публікації. В такому разі ми не зможемо продовжувати займа­тися своїми професійними справами.”

В цих рядках помітне побоювання того, що велика кількість новачків може серйозно порушити нашу анонімність. Із зрос­танням числа груп множилися й проблеми анонімності. Захоп­лені ефектним зціленням свого товариша-алкоголіка, ми іноді могли обговорювати потаємні та болючі сторони його справи, призначені лише для спонсора. Тоді ображена жертва справед­ливо заявляла, що мало місце зловживання її довірою. Коли такі чутки поширювалися за межі А.А., то втрата довіри до наших обіцянок анонімності була значною. Це часто відверта­ло людей від нас. Зрозуміло, що ім’я та історія кожного члена А.А. повинні були зберігатися в таємниці, якщо він того бажав. Це було нашим першим уроком у практичному застосуванні анонімності.

Проте дехто з наших новачків з притаманною їм нестрим­ністю зовсім не турбувався про секретність. Вони хотіли на повний голос кричати про А.А. й робили це. Ледь просохлі алкоголіки накидалися на тверезих, затримуючи всякого, хто хотів вислуховувати їх історії. Інші поспішали зайняти місце перед мікрофонами та камерами. Іноді вони з горя напивалися й завдавали гучної шкоди своїм групам. З членів А.А. вони перетворювалися на позерів.

Цей феномен контрастності дійсно бентежив нас. Перед нами постало пряме питання: “Наскільки анонімним повинен бути член А.А.?” Наше зростання показало, що ми не можемо бути секретним товариством, але так само було ясно, що і варіант вар’єте нам не підходить. Вибір правильного шляху між цими крайностями забрав багато часу.

Як правило, новачки хотіли, щоб їхні сім’ї відразу дізналися про їх наміри. Вони хотіли розповісти про це й тим, хто нама­гався допомогти їм — своєму лікареві, священнику, близьким друзям. Після завоювання довіри вони вважали за потрібне розповісти про свій новий спосіб життя своєму начальникові та співробітникам. При слушній нагоді вони легко могли говорити про А.А. майже з кожним. Такі поступові відкриття допомагали алкоголікам перебороти страх щодо їх алкогольно­го тавра і поширювати чутки про існування А.А. в своєму оточенні. Багато чоловіків і жінок прийшли до А.А. внаслідок таких розмов. Такі спілкування, хоч і не завжди відповідали букві анонімності, але завжди були в її дусі.

Але згодом стало очевидним, що метод безпосереднього спілкування є надто обмежений. Наша робота як така потре­бувала реклами. Треба було якомога швидше дійти до як­найбільшого числа безнадійних алкоголіків. Тому багато груп почали проводити збори, відкриті для зацікавлених осіб і громадськості, так що люди самі могли бачити, що являє собою А.А. Реакція на такі збори була теплою та співчутли­вою. Незабаром групи почали отримувати прохання прислати представників А.А. в цивільні організації, церковні громади й медичні товариства. Якщо на цих зборах дотримувалися анонімності та присутніх журналістів застерігали від викорис­тання імен і фотографій, то результат був чудовий.

Наші перші спроби виходу на широку рекламу були захо­плюючими. Статті Клівлендської газети “Плейн Ділер” про нас привели до швидкого зростання членства у цьому місті від кількох чоловік до сотень. Повідомлення про обід, даний містером Рокфеллером на честь “Анонімних Алкоголіків”, сприяло подвоєнню нашого загального членства на протязі року. Відома газета Джека Александера “Сатердей Івнінг Пост” зробила А.А. національною організацією. Таке визнання розширювало наші можливості. Інші газети та журнали хотіли друкувати статті про А.А. Кінокомпанії хотіли знімати нас. Радіо і, нарешті, телебачення закидали нас запрошеннями на виступи. Що нам було робити?

Коли ця хвиля великого громадського схвалення спала, ми зрозуміли, що вона може принести нам або незліченні блага, або значну шкоду. Все буде залежати від того, як її спрямува­ти. Ми просто не могли дозволити, щоб самозвані члени видавали себе за Месію, представляючи А.А. перед широкою громадськістю. Наш інстинкт покровительства міг стати нашою загибеллю. Якби хоч один із нас публічно напився або спокусився використати ім’я А.А. для власних цілей, то шкода могла б стати непоправною. На цьому високому рівні (преса, радіо, кіно і телебачення) анонімність — 100%-ва анонімність — була єдиним виходом. Тут принципи мусять стояти на першому місці перед особистостями, без жодних винятків.

Така практика навчила нас, що анонімність — це справжня покірність у дії. Ця всеосяжна духовна риса сьогодні визначає життя А.А. повсюди. Захоплені духом анонімності, ми старає­мося відмовитися від своїх природних бажань, щоб бути визна­ними членами А.А. як серед наших товаришів-алкоголіків, так і широкої громадськості. Ми віримо, що, відкидаючи ці людські пристрасті, кожен із нас приймає участь у витканні тієї захис­ної мантії, яка обгортає ціле наше суспільство й під якою ми можемо зростати та працювати в єдності.

Ми впевнені, що покірність, виражена через анонімність, — це найбільший захист, який можуть мати “Анонімні Алкоголіки”