“Кожна група А.А. повинна бути цілком незалежною, відмовляючись від сторонніх пожертвувань.”

Незалежні алкоголіки? Чи хто чув коли-небудь про таке? Однак ми вважаємо, що такими ми повинні бути. Цей принцип є яскравим свідченням тих глибоких змін, які А.А. викликала у всіх нас. Всім відомо, що активні алкоголіки заявляють, що в них немає проблем, які не можна вилікувати грішми. Завжди ми жили з простягнутою рукою. В давні часи ми залежали від будь-кого, звичайно, грошовитого. Коли товариство, яке повністю складається з алкоголіків, заявляє, що має намір оплачувати свої рахунки, то це дійсно щось нове.

Напевно, жодна традиція А.А. не вимагала стільки наполег­ливих зусиль, як ця. На перших порах усі ми були без гро­шей. Коли до цього додати стале уявлення про те, що люди повинні допомагати грішми тим алкоголікам, які прагнуть до тверезості, то можна зрозуміти, чому ми вважали, що заслуго­вуємо купи грошей. Які великі справи зможе вершити з їх допомогою А.А.? Але, на превеликий подив, люди, які мали гроші, думали інакше. Вони вважали, що настав час для нас — тверезих — самим утримувати себе. Отже, наше товариство залишалося бідним, бо так складалися обставини.

Була ще одна причина нашої колективної бідності. Незаба­ром виявилося, що поки гроші будуть щедро сипатися на справи Дванадцятого Кроку, доти алкоголіки дуже неохоче будуть жертвувати гроші на потреби групи. Ми були вражені, коли виявили, що голі, як бубон. Отже, рух А.А. починався та залишався без грошей, в той час як його окремі члени про­цвітали.

Алкоголіки — це люди, яким треба все або нічого. Доказом цього є наша реакція на гроші. З розвитком А.А. ми змінили свою думку щодо грошей: на початку ми вважали, що нам потрібно багато грошей, а згодом твердили, що вони зовсім не потрібні А.А. У всіх на вустах були слова: “Не можна поєдну­вати А.А. з грошима. Треба відрізняти духовне від матеріаль­ного.” Ми взяли цей крутий новий курс, бо іноді члени нама­галися нажитися на своїх зв’язках з А.А., й ми боялися, що нас будуть експлуатувати. Час від часу вдячні благодійники жертвували на клуби, й це приводило до стороннього втручан­ня в наші справи. Нам подарували лікарню, й відразу ж син пожертвувана став її головним пацієнтом і претендентом на завідуючого. Одній групі А.А. пожертвували п’ять тисяч доларів на витрати. Чвари через ці гроші викликали тривале безладдя. Налякані такими ускладненнями, деякі групи відмо­вилися від жодного цента в своїй казні.

Попри ці побоювання треба було визнати той факт, що А.А. мусила функціонувати. Місця проведення зборів треба було оплачувати. Для покращання роботи слід було організувати невеликі офіси, встановити телефони та найняти кілька штат­них секретарок. Незважаючи на численні протести, це було зроблено. Ми розуміли, що без цього звертання людей до нас були б малоуспішними. Ці прості служби вимагали невеликих сум грошей, які ми могли заплатити самі. Нарешті, маятник перестав коливатися й вказав просто на Традицію Сьому в її теперішньому формулюванні.

У зв’язку з цим, Білл любить розповідати таку очевидну історію. Він пояснює, що коли “Сатердей Івнінг Пост” Джека Александера розорилася в 1941 році, тисячі відчайдушних листів від прикро вражених алкоголіків і їх сімей хлинули до правління в Нью-Йорку. Вілл говорить: “Наш штат складався з двох людей: одного самовідданого секретаря та мене. Як можна було справитися з цим потоком звернень? Було ясно, що нам потрібна штатна допомога. Отже, ми звернулися до груп А.А. по добровільні пожертвування. Чи не змогли б вони прислати нам по одному долару на рік з кожного члена? Інакше неможливо було б відповісти на цю тривожну кореспон­денцію.”

“На моє здивування, групи не поспішали відгукнутися. Це було дуже боляче для мене. Одного ранку, крокуючи в кабінет і дивлячись на лавину пошти, я роздумував, якими безвідпо­відальними та скупими є мої товариші. В цей час давній знайомий просунув в двері скуйовджену голову. Було видно, що йому важко з похмілля. Пригадуючи свій такий стан, я пройнявся жалем до нього. Я покликав його до кімнати й дав йому п’ять доларів. Враховуючи, що мій загальний прибуток на той час становив тридцать доларів на тиждень, це була значна сума. Луісі потрібні були гроші на продукти, але це не зупинило мене. Вираз великого полегшення на обличчі мого друга зігрів моє серце. Особливо доброчесним почував я себе при згадці про всіх тих колишніх п’яниць, які не прислали в Фонд ні долара, а я охоче виклав п’ять доларів, щоб полегши­ти похмілля пиякові.”

“Збори того вечора проводилися в старому клубі на 242дй вулиці. Під час перерви скарбник натякнув на важке матер­іальне становище клубу. (Це відбувалося в період, коли не можна було поєднувати гроші та А.А.) Але він сказав нарешті, що господар нас виселить, якщо ми не заплатимо. Він за­кінчив свої зауваження такими словами: “Прошу вас, хлопці, сьогодні серйозніше поставитись до пожертвувань.”

“Я досить чітко почув це, коли розмовляв з новачком, що сидів поруч мене. Шапка пішла по кругу, і я поліз до кишені. Все ще підтримуючи розмову, я порився в кишенях і витягнув п’ятидесятицентову монету. Чомусь вона видалась дуже вели­кою. Я швидко вкинув її назад і виловив десять центів, які тонко дзенькнули, коли я опустив їх у шапку. В ті дні ніхто не жертвував паперових грошей.’

“Тоді я пробудився. Я, котрий так вихвалявся своєю ще­дрістю вранці, поводився зі своїм рідним клубом гірше від далеких алкоголіків, які забули прислати свої долари в Фонд. Я зрозумів, що моя п’ятидоларова подачка пройдосі свідчила про моє самолюбство й не принесла ніякої користі ні мені, ні йому. В А.А. було місце, де духовність і гроші поєднувалися, й це була шапка!’

Тепер інша історія з грошима. Одного вечора 1948 року члени Правління проводили квартальне засідання. На порядку денному було дуже важливе питання. Померла якась пані. Коли зачитали її заповіт, то виявилося, що вона залишила Анонімним Алкоголікам у розпорядження Алкогольного Фонду суму в 10 тисяч доларів. Постало питання: чи повинна А.А. прийняти цей дар?

Які дебати розгорнулися по цьому! Фонд на той час дійсно був у скрутному становищі: надходжень із груп не вистачало на утримання офісу, був використаний весь прибуток від книжок, і навіть цього не вистачало. Запаси танули, як сніг навесні. Нам були дуже потрібні ті десять тисяч доларів. Хтось зауважив: “Можливо, групи ніколи не будуть повністю утримувати офіс. Не можна допустити його закриття: він відіграє надзвичайно важливу роль. Так давайте візьмемо гроші. Давайте брати всі такі пожертвування в майбутньому. Вони нам згодяться.”

Потім настала черга опозиції. Вони підкреслили, що є відо­мості про те, що в своїх заповітах на той час ще живі люди заповіли А.А. близько півмільйона доларів. 1 це лише те, що нам було відомо. Якби сторонні пожертвування не відхиляли­ся, повністю не виключалися, то одного дня Фонд став би багатим. До того ж при найменшому натяку громадськості з боку членів правління про потребу в грошах ми могли б стати дуже багатими. В порівнянні з цією перспективою ці десять тисяч доларів не становлять значної суми, але, подібно до першого ковтка для алкоголіка, це б викликало згубну ланцю­гову реакцію. До чого б це привело нас? Хто платить музи­кантам, той замовляє музику, і якщо Фонд А.А. отримав би гроші від сторонніх джерел, то члени його правління були б під загрозою спокуси вести справи безвідносно до інтересів А.А. в цілому. Звільнений від відповідальності, всякий алко­голік знизав би плечима й сказав: “А, Фонд багатий – навіщо мені турбуватися?” Під тиском збагаченої казни члени пра­вління будуть змушені вишукувати різні способи застосування цих коштів, відвертаючи таким чином А.А. від її основної мети. Як тільки це трапиться, авторитет нашого товариства буде підірвано. Правління буде ізольоване й піддане жорстокій критиці з боку А.А. й громадськості. Такі були аргументи за і проти.

Після цього члени нашого Правління вписали яскраву сторінку в історію А.А. Вони висунули принцип, за яким А.А. завжди мусить бути бідною. Лише поточні витрати плюс скромний запас повинні були стати основою фінансової політи­ки Фонду. Хоч як важко це не було, вони офіційно відмовили­ся від тих десяти тисяч доларів і прийняли тверде рішення в майбутньому також не приймати подібних дарів. Ми сподіває­мося, що з того часу принцип загальної бідності був остаточно запроваджений у традицію А.А.

Опублікування цих фактів викликало напрочуд сильну реакцію. Для людей, що звикли до нескінченних кампаній на користь доброчинних фондів, А.А. являла собою дивне та обнадійливе видовище. Схвальні статті в країні та за кордоном викликали хвилю віри в єдність Анонімних Алкоголіків. Вони відзначали, що безвідповідальні стали відповідальними, і, зробивши фінансову незалежність частиною своєї традиції, Анонімні Алкоголіки відродили ідеал, майже забутий їхньою епохою.